01.03.10

Слово Життя березень 2010

Скільки раз в житті ми відчуваємо потребу, щоб хто-небудь подав нам руку допомоги і в цей самий час розуміємо, що нікому не під силу подолати дану ситуацію. І тоді ми мимовільно звертаємося до Когось, що може зробити речі неможливі можливими. Цей Хтось має ім’я – Ісус Христос.

Ось, що Він нам говорить:

„Істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого” (Мт. 17, 20).

Очевидно, що вираз „перенести гори” не повинен розумітися буквально. Ісус не обіцяв дати апостолам силу робити вражаючі чуда для того, щоб здивувати натовп. І справді, якщо подивимося на всю історію церкви, не знайдемо жодного святого – якого я знала б – що за допомогою віри переніс би гори. „Перенести гори” є однією гіперболою, тобто одним із методів перебільшення, щоб вселити в думку апостолів істину, що для віри нічого немає неможливого.

Всі чуда, що зробив Ісус, безпосередньо чи за допомогою своїх учнів, були завжди зроблені з думкою про Царство Боже, для поширення Євангелія чи для спасіння людей. Переносити гори для цього не було потрібно.

Порівняння із „зерном гірчиці” вказує на те, що Ісус чекає від нас не великої чи малої віри, але віри справжньої. Характеристикою справжньої віри є звірятися тільки на Бога, а не на свої спроможності.

Якщо нас перемагають сумніви чи хитання в вірі, це означає, що ми ще неповністю звіряємося на Бога: наша віра слабка і мало ефективна, ми ще покладаємося на свої особисті сили та людську логіку.

Хто, навпаки, цілковито звіряється на Бога, дає Йому діяти самому і … для Бога нічого немає не можливого.

Віра, яку Ісус хоче бачити у своїх учнів - є поведінка повна довіри, що дозволяє Богові самому проявити свою могутність.

Така віра, здатна переносити гори, не є зарезервована для надзвичайних людей. Вона є можлива та належить всім віруючим.

„Істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого” (Мт. 17, 20).

Припускається, що Ісус сказав ці слова своїм апостолам перед тим, коли посилав їх на проповідь. Є легко засмутитися та злякатися, знаючи, що ми є непідготовленим „маленьким стадом” без особливих талантів, перед лицем незчисленної маси людей, яким потрібно звіщати правду Євангелія.

Є легко занепасти духом в оточенні людей, яких інтереси дуже далекі від Царство Боже.

Завдання здається неможливим. Тоді Ісус запевнює своїх учнів в тому, що віра „переносить гори” байдужості та не зацікавленості світу.

Якщо матимуть віру, для них нічого не буде не можливе.

Ця фраза може бути пристосована до всіх інших обставин життя: важливо тільки, щоб метою було проголошення Євангелія та спасіння людей.

Іноді, коли ми стикаємося із нездоланними труднощами, у нас може виникнути спокуса не звертатися за допомогою до Бога. Людська логіка підказує: „Годі! Так чи інакше це даремно”.

Ось тоді Ісус умовляє нас не падати духом та з довір’ям звертатися до Бога. Він, в якийсь спосіб задовольнить наші прохання.

Подібно сталося з Леллою.

Пройшло декілька місяців з дня, коли вона, повна надії, розпочала нову роботу в Бельгії між фламандцями. Але тепер почуття розгубленості та самотності стискало її душу.

Здавалося, що між нею та іншими дівчатами, з якими вона працювала та жила, виник нездоланний бар’єр. Вона почувалася відокремленою, відчула себе чужою поміж людьми, яким хотіла тільки служити із любов’ю.

Вся справа була в тому, що вона говорила мовою, чужою для неї, та для її співрозмовників. Їй сказали, що в Бельгії всі говорять по-французьки, і вона вивчила цю мову. Але, коли почала спілкуватися з людьми, зауважила, що фламандці вивчають французьку тільки в школі і на загал говорять нею неохоче.

Лелла багато разів намагалася здолати цю гору відчуження, яка відділяла її від інших, але все було безрезультатно. Вона думала: „Що ж можна для них зробити?”

Вона пригадала сумне лице однієї з дівчат, Годелієве: того вечора вона пішла у свою кімнату, нічого не поївши. Лелла спробувала піти за нею, але в нерішучості затрималася біля дверей її кімнати. Хотіла постукати … але які слова добрати, щоб її зрозуміли? Вона постояла ще декілька хвилин і знову здалася.

Наступного ранку вона прийшла до церкви і стала ззаду, між останніми стільцями, закрила обличчя руками, щоб ніхто не бачив сльози на її очах. Це було єдине місце, де не треба було говорити на чужій мові, де навіть не треба було нічого пояснювати: там був Той, Хто розумів без слів. Впевненість в Його розумінні додала їй відваги, і вона, стривожена попросила Ісуса: „Чому я не можу розділяти з іншими дівчатами їхні хрести та сказати ті слова, які Ти сам дав мені зрозуміти, коли я знайшла Тебе: про те, що кожний біль є любов?”

Знаходилася навпроти кивоту, ніби чекаючи відповіді від Того, хто просвічував кожну темряву в її житті.

Вона опустила очі на Євангеліє цього літургійного дня та читає: „Бадьортеся – майте віру – я бо подолав світ” (Ів. 16, 33). Ця фраза стала бальзамом для її душі, вона відчула спокій в душі.

Повернувшись додому, щоб поснідати, вона зустріла відразу Ані – дівчину, яка піклувалася про порядок в домі. Привіталася та пішла з нею на кухню, де, нічого не говорячи, почала допомагати їй готувати сніданок.

Першою зайшла в їдальню Годельєва. Прийшла до кухні, швидко взяти каву, щоб не бачити нікого. Але зразу ж зупинилася: спокій, який був в душі Лелли, вплинув на неї більше всяких слів.

Того вечора, по дорозі додому, Годельєва наздогнала Леллу на велосипеді та намагаючись говорити в спосіб їй зрозумілий, прошепотіла: „Тобі не потрібні слова! Сьогодні твоя поведінка сказала мені: Люби ти також!”

Гора була перенесеною.

К'яра Любіх

Слово життя, надруковане в Essere la tua Parola/2 Chiara Lubich e cristiani di tutto il mondo, Roma 1982, p. 71-74. вересень 1979 року.