06.05.11

Беатифікація Івана Павла II

Уже відбулася беатифікація Папи Римського Івана Павла II. Разом з усією Церквою ми є переповненні величезною радістю та глибокою вдячністю. Радість і вдячність за дар, який зробила Церква, визнавши святість цього великого Папи, яка виразилася в його житті, цілковито присвячене, до останнього моменту, для Бога і для людей.
Продовжує вражати надзвичайне багатство його вчення, а також визнання, що викликає нескінченність його свідчення любові до християн, до віруючих інших релігій, та до людей без релігійної віри.
Саме він, з нагоди 25-річчя свого понтифікату, відкрив джерело, з якого все витікало: таємницю інтимного стосунку, що його - як наступника Петра - пов'язував з Ісусом: «25 років тому я відчув в особливий спосіб Божественне милосердя. Христос сказав також і мені, як одного разу Петрові: «Любиш ти мене більше, як ці». Щодня відбувається в моєму серці цей самий діалог між Ісусом і Петром. У дусі, зосереджую увагу на доброзичливому погляді воскреслого Христа. Він, знаючи про мою людську слабкість, надихає мене відповісти з довірою, як Петро: «Господи, Ти знаєш все, ти знаєш, що я люблю тебе» [1].
Сьогодні ця церковна подія дозволяє проникнути у вимір «більше», яке Іван Павло II прожив кожного дня з героїзмом.
Разом з усіма іншими Рухами, ми відчували також особливу любов Івана Павла II у визнанні ролі, яку дані рухи виконують у Церкві, як вираз його Марійського виміру. Вже в 1987, виступаючи перед Римською курією, Папа підкреслив важливість цього виміру: «Церква живе цією автентичною «марійською формою», цим «марійським виміром» (...) Непорочна Діва Марія передує кожного і, звичайно, Петра та апостолів (...). Зв'язок між цими двома аспектами Церкви, марійським та петровим, є тісним, глибоким і взаємодоповнюючим, хоча й перший передує як в задумі Бога, так і в часі, а також є вищим та багатшим на особисті на спільнотні вказівки (...)» [2].
Відкриття дверей на новину, викликану Святим Духом під час історичної зустрічі церковних рухів і нових спільнот напередодні П'ятидесятниці 1998 на площі Святого Петра, Святіший Отець Іван Павло II визнав, що два аспекти «є єдиносущі у встановленні Церкви та сприяють (...) для його життя, оновлення та освячення народу Божого» [3].
Поза великими громадськими заходами, К'яра Любих була пов'язана з цим великим Папою глибокими і особистими відносинами: приватні зустрічі, надані часто під час запрошення на обід, його присутність на багатьох громадських заходах Руху, особисті листи і телефонні дзвінки в особливих випадках, є «віхами в історії нашого руху», спонукали К'яру так виразитися у 2005 році, у момент його смерті: «Його святість. Я також можу дати свідчення особисто»[4]. «Ставався «нічим», змушуючи нас відчути, після зустрічей з ним, сильне особисте єднання з Богом. Папа, отже, тебе вів до Бога, як справжній посередник, який зникає, коли досяг мети» [5]. «Залишаєшся здивованим та з глибокою супроти такої великої любові і в той же час, ми є вдячні Богові за те, що змогли бути поруч з ним, щоб дати руку допомоги, як діти і «сестра», як він хотів назвати мене в одному з останніх своїх листів» [6].
«Історія Руху Фоколярів – писала в той момент К'яра - це, в останні 27 років, підтвердження того «більше» любові, яка таїлася в серці Івана Павла II. Це його «більше» любові покликала наше, через що Папа увійшов у найбільш потаємні куточки серця, кожного із членів Руху. Тому буде тяжко передати звичайними словами, тим чим Він був для нас» [7].
Як можна забути візит Папи, 19 серпня 1984 року, в центрі Рух у Рокка ді Папа? З цієї нагоди він виразно визнав в духовному досвіді К'яри , присутність харизми, і сказав: «В історії Церкви існували різні види радикалізму любові. (...) Існує ваш радикалізм любові, К'яри, Фоколяринів. (...) Любов відкриває дорогу. Бажаю, що ця дорога, завдяки вам, буде для Церкви, більш відкритою!» [8]
Як не згадати деякі з його висловів по відношенню до нас? Під час свого виступу на Святі родин у Римі, 3 травня 1981 року, Папа сказав: «Ваша духовність є відкритою, позитивною, оптимістичною, ясною, яка захоплює ... Ви також захопили Папу ... Я сказав, що бажаю вам бути Церквою. Тепер я хочу сказати, що я бажаю Церкві бути вами» [9]. І в 1983 році, 20 березня, під час Дня «Нове людство», «Багато разів, коли мені сумно, мені приходить на думку ... «Фоколярини». І знаходжу розраду, велику втіху» [10].
Під час своїх численних подорожей в кожний куточок світу, де він став паломником, призвичаївся визнавати наш «народ фоколяринів», як він їх називав, знаходячи - як колись сказав К'ярі - опору і підтримку.
У час свого понтифікату, ми часто відчували особливу любов зі свого боку, глибину свого батьківського погляду і майже свою перевагу. Ми з вдячністю згадуємо теплу прихильність проявлену до К'яри та багатьом з нас у різних випадках, але також і його визначальну роль у визнанні харизми, дарованої Богом для Церкви і людства через К'яру.
Одним з аспектів особливої духовної гармонії між К'ярою та Іваном Павлом II може розпізнати у відчутті та прожитті Церкви як спільнота, вираження любові Бога до всіх людей. Звідси пропозиція, виражене в його апостольському листі На початку нового тисячоліття для Церкви третього тисячоліття: жити духовність сопричастя, донести воскреслого Ісуса в серце світу [11].
І так, в цей момент коли святкуємо з великою радістю, беатифікацію Івана Павла II, ним та К'ярою в один голос, чуємося покликані до життя повноту духовності, яку Бог нам подарував.
Марія Воче
[1] Giovanni Paolo II – Omelia per il XXV anniversario di pontificato – 16.10.2003
[2] Ai cardinali e ai prelati della curia romana – 22.12.1987
[3] Giovanni Paolo II – Ai movimenti ecclesiali e alle nuove comunità – 30.5.1998
[4] Chiara Lubich – Un di più d’amore – Città Nuova 2005/7 pag 10 segg
[5] Mariapoli n. 4-5/2005
[6] Chiara Lubich – Un di più d’amore – cit.
[7] Chiara Lubich – Un di più d’amore – cit.
[8] Discorso di Giovanni Poalo II ai membri del movimento dei Focolari – 19.8.1984
[9] Discorso di Giovanni Paolo II ai coniugi partecipanti al convegno “Sulla famiglia e l’amore” – 3.5.1981 (espressione non citata nel discorso pubblicato)
[10] Discorso di Giovanni Paolo II ai partecipanti al convegno internazionale del «Movimento Umanità Nuova» – 20.3.1983 (espressione non citata nel discorso pubblicato)
[11] Cfr Novo millennio ineunte n.43

04.05.11

Марія, модель для тих, хто виконує волю Божу

Інтерв'ю з К'ярою Любіх

[...]

Рух вважає Марію моделлю, яка надихає у «виконанні волі Божої».

Чому?

Рух не може не надихатися від Марії в бажанні чинити Божу волю. Справді Марія, після Ісуса, є тією, хто найкраще і досконало знав сказати своє «так» Богові.

Особливо тут проявилася її святість і велич.

Не всі у світі можуть зробити все। Але якщо кожен робить свою частину, отже, приймає участь у загальному добрі, подібно як око бачить, вухо чує, рука бере, але всі разом беруть участь в житті тіла, де кожен знаходить сенс свого буття। Бог бачить кожного з нас і все людство та знає, яким є служіння, за допомогою якого кожен повинен зробити свій вклад। Це вимагає пильної уваги до того, що Він хоче.

Фоколярини бачать в Марії, особистість, яка бувше вірною своєму особливому завданню, взяла участь у житті всього людства.

Марія не заснувала нічого в Церкві, але дала життя її Засновникові, якого вважається Матір’ю.

Вона не зробила конкретні вчинки для того, щоб розповсюдити свою віру, однак народила Слово, що сталося тілом та вважається Царицею апостолів.

Не чинила - наскільки знаємо - спеціальні дії по відношенню до бідних, знедолених, хворих і т. д., але її називають «здоров'ям для ослаблених», «втішенням для страждучих», «притулком для грішників», «допомогою християн», і всіх ті, хто її знає, звертаються до неї як до матері.

Марія не заснувала контеплятивного згромадження, але споглядала небо в своєму лоні. Одним із її імен є «брама небесна».

Тому що вона сказала своє «так» Богові, а не сама собі - стала Матір’ю Божою.

І тому, що вона сказала «так» Богові, будучи в змозі втратити власного сина-Бога на хресті, була приєднана Христом до його місії викуплення.

Марія, як і всі єврейські дівчата, розмірковувала у своєму серці про ту, хто був би Матір’ю Месії, вчить нас, що той, хто прищеплює у своєму житті думки про Бога, реалізує у своєму в ньому те, про що завжди мріяв і навіть більше.

Звернутися до неї у виконанні, як вона робила, волі небес, є проникати якомога глибше в історію людства та бути її протагоністом.

Нове місто, н. 24, 1980, сс. 26-28.

01.05.11

Слово життя травень 2011

“Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю” (Мт. 22,37).

Дискусія про те, яка ж перша між іншими заповідями Святого Письма, була класичною темою, яку рабинські школи ставили перед собою за часів Ісуса Христа. Ісус, який вважався вчителем, не ухиляється від питання, яке йому поставили щодо цього: «Котра є найбільша заповідь у законі?». Він відповів в оригінальний спосіб, поєднуючи любов до Бога і любов до ближнього. Його учні ніколи не можуть розділити ці дві любові, як у дереві не можуть бути відділені корінь від крона: чим більше любиться Бога, тим більше посилюється любов до наших братів і сестер; більше любиться братів і сестер, більше поглиблюється любов до Бога.

Ісус знає, як ніхто інший, хто насправді є Бог, якого повинні любити і знає, як повинен бути любленим: це є його Отець й наш Отець, його Бог і наш Бог (пор. Ів 20, 17). Це є Бог, який любить особисто кожну людину; любить мене, любить тебе: Він є моїм Богом, твоїм Богом («люби Господа, Бога твого»).

І ми можемо любити Його, бо Він перше полюбив нас: любов, яку приписав нам є, отже, відповіддю на Любов. Можемо звертатися до нього з тією ж відвертістю і довірою, яку мав Ісус, коли називав його Авва, Отче. Також і ми, як Ісус, можемо часто говорити з ним, викладаючи йому всі наші потреби, наміри, плани, неустанно виявляючи нашу ексклюзивну любов. Ми теж хочемо чекати з нетерпінням приходу моменту, щоб поєднатися з Ним через молитву, яка є діалогом, сопричастям, сильними відносинами дружби. У такі моменти ми можемо дати вихід нашій любові: поклоняючись йому поза творінням, прославляючи того, хто є присутній у всьому всесвіті, вихваляючи його в глибині нашого серця чи живого у дарохранительниці, думаючи про нього там, де ми знаходимося: в кімнаті, на роботі, в бюро, коли перебуваємо з іншими ...

“Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю”.

Ісус навчає нас також іншого способу любити Господа Бога. Для Ісуса любити, означало виконати волю Отця, ставлячи у розташування розум, серце, енергію, саме життя. Він дав все для проекту, який Отець мав щодо нього. Євангеліє Його показує завжди і повністю зверненим до Отця (пор. Ів. 1, 18), завжди в Отці, завжди уважний сказати лише, що почув від Отця, чинити тільки те, що Отець йому сказав зробити. Також і нас просить те саме: любити означає чинити волю Любленого, не половинчасто, але усім єством, «всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю». Чому любов не є тільки почуття. «Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк. 6, 46), питає Ісус тих, хто любить тільки на словах.

“Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю”.

Як жити, отже, цю заповідь Ісуса? Зберігаючи звичайно синівські і дружні відносини з Богом, але особливо роблячи те, що Він хоче. Наше ставлення до Бога, як і Ісуса, буде завжди звернене до Отця, в Його слуханні, слухняно, щоб звершити його діло, тільки це і нічого більше.

Вимагається в цьому найбільша радикальність, тому що Богу не можемо дати менше іншого: все серце, всю душу і весь розум. А це означає робити добро, в повному обсязі, ту дію, яку він вимагає від нас.

Щоб жити з його волею і відповідати їй, часто потрібно спалювати нашу власну, жертвуючи все те, що ми маємо в думці чи серці, що не стосується теперішнього. Це може бути ідея, почуття, думки, бажання, пам'ять, річ, людина ...

І ось ми всі тут, оскільки це нас проситься в даний момент. Говорити, дзвонити, слухати, допомагати, вчитися, молитися, їсти, спати, жити згідно Його волі, не відволікаючись; чинити дії цілковиті, чисті, досконалі, всім серцем, душею, розумом; мати єдиним мотивом кожного нашого вчинку любов, щоб могти сказати, в будь-який час дня: «Так, мій Боже, в цей момент, в цій дії я люблю тебе всім серцем, всім своїм нутром» Тільки тоді ми зможемо сказати, що любимо Бога, що віддячуємо його любові щодо нас.

“Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю”.

Щоб жити це Слово Життя буде корисним, час від часу, аналізувати самих себе, щоб побачити чи Бог є дійсно на першому місці в нашій душі.

І ось, на закінчення, що ми повинні робити в цьому місяці? Обрати знову Бога, як єдиний ідеал, як все в нашому житті, поставивши його на перше місце, живучи досконало його волю в конкретний момент. Ми повинні сказати Йому щиро: «Мій Бог і все моє», «Я тебе люблю», «Я є весь твій», «Ти Бог, ти є мій Бог, наш Бог нескінченної любові».

К'яра Любіх

Слово Життя, жовтень 2002, опубліковане в «Нове місто», 2002/18, с.7.

Воля Божа згідно духовності Руху фоколярів


Рока ді Папа, 5 травня 1981

Доповідь Кяри Любіх на одній з екуменічних конференцій.

Сьогодні на нашій конференції, розглядається тема: Воля Божа. Я б хотіла розповісти, як воля Божа живеться у Русі Фоколярів, що є дуже простою річчю. [...]

Воля Божа є одним з аспектів нашої духовності, одним із стовпів, на якого опирається і до якого прагне духовне зростання кожного члена Руху.

Щоб ввести нас у таку важливу тему, Господь, з самого початку нашої історії, безумовно, не пожалів свого просвіщення, навпаки, покерував певними обставинами і запропонував нам прості, але ефективні приклади.

Щоб бути зрозумілою представляючи цю тему, буде корисно, коли я повернуся в ті перші дні, згадуючи собі слова Писання, які вважаю також добре підходять до нашого випадку, «згадайте перші дні, коли ви, тільки що просвітлені…» (Єв. 10:32).

Як ви вже знаєте, серед руїн війни, в спогляданні і констатації, що все в світі може розвалитися, навіть найдорожчі і важливі речі, і що все це суєта суєт, ми, перші фоколярини, не без особливої ​​благодаті Божої, змушені були зробити найважчий вибір у нашому житті: дарувати себе ідеалу, який не проходить, робити, отже, Бога, всім нашим існуванням. Отже, любити Його і любити Його всім серцем, всією душею своєю і всіма силами своїми.

Але, як любити Його, так, щоб все не закінчилося простим почуттям?

Слова Ісуса: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7:21), були визначальними і абсолютно виразними. Ми могли любити Бога всім своїм серцем - навіть зараз, навіть тепер - усієї душею, з усіх сил, виконуючи від щирого серця Його волю. Я – говорити, а ви – слухати.

Ми могли любити Бога всім серцем, виконуючи Його волю.

Виконувати Божу волю, виконувати, виконувати … – це було практичним вираженням нашої любові до нього.

Таким чином, ми постановили виконувати, з того часу, не нашу, але Божу воля. Ми відразу ж спробували узгодити нашу волю з волею Божою. Єдиним нашим бажанням була воля Божа.

У той час, не пам'ятаємо спочатку або згодом, один із моїх особистих досвідів був використаний для укріплення цієї нашої постанови. У ті дні, в грудні 1943 року - багато років тому - Господь покликав мене посвятити себе йому в невинності та чистоті. Незабаром після цього, під час опівнічної різдвяної Літургії, я відчувала у своєму серці заклик Ісуса віддати йому все. Під «всім» розумілося - і я не могла розуміти, інше, ніж другі розуміли - дати окрім невинності, також послух, даючи мою волю з цілковитим послухом; дати все, що мала разом з бідністю; залишаючи мою сім'ю, і все, що було красивим в світі, щоб відійти у затворництво в монастирі.

Вірила, що Бог просить в мене все це, і сказала своє «так». Але сказала це в сльозах і в муках через те, що щось було не так, одним словом, щось усередині мене повставало.

Довіривши духівникові дані обставини і рішення, можливо, тому що він знав, про те, що народжувалося навколо мене, сказав рішуче: «Ні, це не є Божа воля для тебе».

У цей момент вирізнилися у моєму розумі дві концепції, які до цих пір співпадали, тобто: те, що за звичай говориться [...] «стан досконалості», тобто чернече життя, і досконалість.

Зрозуміла, що, звичайно, були стани більш або менш досконалі, але що досконалість досягається тільки шляхом виконування волі Божої, була, отже, натхненною цим фактом для досягнення з моїми друзями досконалості, до досягнення досконалості, виконуючи волю Божу.

Ми зробили, по суті, відкриття, помітивши згодом, що воно також було зроблене багатьма святими, наприклад, Святий Альфонс де Лігуорі, який є фахівцем з волі Божої, в якого на Божій волі базується вся його духовність, він каже: «Вся наша досконалість полягає у любові нашого люблячого Бога. Але тоді вся досконалість любити Бога об'єднує нашу волю з Божою».

Пам'ятаю, що перед цим, я не могла знайти спосіб, щоб осягнути святість, не знаходила її. У мене складалося враження, що піднімається якась стіна переді мною, яка заважає доступ до святості. Як знайти прохід? Я думала, якщо для того, щоб стати святими, потрібно багато покаяння, тоді давайте зробимо це! Надіньмо волосяницю та бичуватимемо себе до крові протягом дня. Якщо, йдеться про молитву, молімося! Молімося цілий день. Але що зробити, щоб осягнути святість? Я це не розуміла, я це не розуміла. Саме за допомогою вище сказаної обставини, Бог просвітив мене: щоб бути святою, достатньо творити волю Божу.

Це було насправді відкриттям дуже корисним і чудовим. Ось - я сказала - відкритий шлях до святості для мене, але не тільки для мене. Це була добра дорога також для всіх. Це є річ, це є чудовою знахідкою! Добрий шлях для всіх: для чоловіків і жінок, для вчених та невчених, для інтелігенції, для робітників, для мами, для мам! Для монахинь, мирян та священиків, єпископів, для старших, молоді, для Папи, для правителів і громадян, - шлях зроблений для всіх.

Мені здалося, і я дійсно відчувала, що знайшла карту доступу до досконалості не тільки для певної еліти людей, тих, хто стає священиками або йде в монастир, але для натовпу! Для натовпу! Це є найбільшою знахідкою.

Бачила, отже, переді мною, моє життя, життя всіх, як роздоріжжя: можемо творити в нашому житті нашу власну волю: бідну, або можемо чинити волю Божу. Роблячи нашу волю, наша доля була б аналогічною до долі майже кожної людини на світі. Кожен день, багато хто вмирає, і є так багато болю: сльози і квіти. Але тоді, після другого покоління, хто пам'ятатиме про них?

Однак, якщо ми б ходили по шляху волі Божої, то Бог вів би нас по шляху обдуманому момент за моментом своє любов’ю, винайденого його фантазією, підказаного його провидінням, що дбає про людину і суспільство. Він би втягнув нас у прекрасну божественну пригоду нам невідому.

І яка б була наша доля? Не закінчилася б у тиші, але залишилася б, щоб просвітлювати інші, подібно як життя святих.

І ми були так переконані в доброті, цінності, користі і красі цього вибору - воля Божа - що судили дивним дану поведінку, яку приймають багато християн, коли говорять, змиритися з волею Божою. Говорилося: «Як? Змиритися? Тільки змиритися? Замість цього ми повинні змиритися робити нашу волю, так мало конструктивну та плідну». Необхідно, навпаки, змиритися не тільки за певних умов - навіть тоді, коли існує великий біль, але в цілому – необхідно бажати волю Божу, тому що це є найкраще, що можемо бажати. Це не випадок, казати: «Я повинен чинити волю Божу ..!» Але: «Я можу чинити волю Божу!».

З цими переконаннями падали всі наші проекти і ми повністю віддавали себе Богові.

Коли ми вибрали Його серед жахів війни, Він показався нам як Любов. Ми вірили тоді тільки в Його любов і віддалися повністю йому. І це віддання не було квієтизмом, тому що як тільки пізнаємо волю Божу, ми робили її своєю і виконували всім серцем, всією душею, всіма силами, намагаючись бути якомога більш послідовними з нею, хоча часто мінливою, тому що міняється, трапляється нерідко, що не передбачаєш.

Коли не розумілася воля Божа, ми вели себе так, як вважали за краще, просячи Бога знову осягнути, якщо наш вибір був не правильний, правильного шляху. І скоро ми здобули високу еластичність в її розумінні.

Ми були свідомими складати з нашого життя, так пережитого, божественний план, про який нічого не знали - як я вже казала - хіба що те, хто пропонував його був Батько, і що всі події були голосом його любові до нас. Він бажав би чи дозволив би будь-яку річ для нашого ж блага.

Живучи так, стали зрозумілими багато слів Святого Письма, слова Ісуса або які стосуються його: ми вже знали, але вони прийшли у новому світлі, наприклад, Ісус каже: «Їжа моя є волю чинити того, хто послав мене» (Ів. 4:34), або: «Я з неба зійшов не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав» (Ів. 6:38). «… тільки хай не моя, а твоя буде воля» (Лк. 22:42). «Я постійно те чиню, що до вподоби йому» (Ів. 8:29). «Ось іду, щоб учинити твою волю, Боже» (Євр. 10:7).